Спадщина Олександра Петровича Довженка – багатогранна і неповторна. Випереджаючи свій час, його твори нікого не залишали байдужими: вони викликали і тепер продовжують викликати дискусії. Довженко прийшов у мистецтво, щоб збудувати новий світ, виходячи не лише із законів логіки життя, а й прагнучи утвердити новий світ за законами краси. «Я – митець. Я хочу прославити свою Батьківщину і свій народ у мистецтві. Цій справі я прагну віддати всі свої творчі сили і свій час. Це є змістом і сенсом мого життя», – говорив Олександр Петрович.
Майбутній митець народився серед чудової поліської природи в селищі Сосниці на Чернігівщині в бідняцькій сім’ї селян-хліборобів: «Батьки були неписьменні... Дітей мали багато – чотирнадцять, із яких залишилося двоє: я і сестра Поліна. Решта померли в різний час. І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадав, в моїй уяві – плач і похорон», – згадував письменник.
«...Хто й коли збудував нашу хату, які майстри – невідомо. Здавалось нам, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в ній, і то не нам, а матері, – вікна повростали в землю і не було замків. У ній ніщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись – можна? Милості просимо!..»
Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у творі «Зачарована Десна». Це – повість про сувору правду життя знедолених хліборобів, про дитячі радощі й народне лихо, де задушевні ліричні новели-спогади якнайтісніше переплітаються із авторськими відступами, філософськими роздумами Довженка над високою місією людини праці, над призначенням митця в суспільному житті.
5 квітня 1942 року Довженко нотує у першій записній книжці: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повториться».
Про роботу над «Зачарованою Десною» читаємо і в листі до матері та сестри від 9 листопада 1946 р.: «Пишу одну повість про діда і батька, матір і про все, одне слово, сосницьке життя, що коли я був маленьким, мамо, у Вас щасливим, коли дід ще казав мені: “Цить, Сашко, не плач, поїдем на сінокіс, да накосимо сіна, да наберемо ягід, да наловимо риби, да наваримо каші”. Про всяке таке-от старовиння, що щезло вже, минуло давно і ніколи не вернеться, як не вертаються літа, ще хочу написати. Чомусь я часто, коли не щодня, згадую про вас, моя рідна старенька мамо. Очевидно тому, що й сам уже сивий, і день мій вечоріє вже, і хоч не гнеться ще спина, і ходжу ще рівно, я, як дід Семен, зглядуватись став назад, почав визирати в холодне (чужеє) вікно: а чи не пливуть до мене в гості молоді літа весняною водою на дубах? Ні, не пливуть».
У березні 1948 року письменник декларує свій задум видати таку книжку, яка б «принесла людям утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя». І тільки у березні 1956 р. журнал «Дніпро» опублікував повість, а наступного року, вже по смерті автора, вона з’явилась окремою книжкою. Олександр Петрович працював над твором довгих 14 років. Якого великого значення надавав він цьому творові, підтверджує такий факт: в архіві письменника зберігається чотири варіанти рукопису українською мовою. Власноруч він здійснив і переклад твору російською мовою.
Цю повість Олександр Довженко назвав «коротким нарисом автобіографічного кінооповідання» та як кіносценарист вважав, що сценарій (а кіноповість «Зачарована Десна» є одночасно сценарієм до однойменного фільму) треба писати двома руками: в одній тримати маленький тонкий пензлик для виписування дрібних деталей, а в другій – великий пензель створення описів стокілометрових обширів, пристрастей, масових сцен.
Довженко-художник прагне усвідомити «свою природу на ранній досвітній зорі коло самих ЇЇ первісних джерел». Це повість про те, «з чого починається Батьківщина».
Саме ці роздуми великого митця і громадянина й зумовлюють незвичайну композицію твору. Тут немає фабули, чіткого сюжету. А відтворено виразну новаторську будову: оповідачем у ньому був сам письменник, який виступав у двох іпостасях, – як автор, зрілий митець, що міркує про майбутнє у зіставленні з власним автобіографічним досвідом та історичним досвідом своєї землі, і як герой кіноповісті – маленький Сашко, на внутрішньому світі якого і було зосереджено основну увагу. Саме тому розповідь має двоплановий характер. На першому плані світ своєрідним чином відтворюється у дитячій свідомості, а на другому спостерігаємо зрілі філософські роздуми митця про сенс людської екзистенції, про місце дитинства у подальшому становленні людини як особистості.
Письменник прагне показати межу між добром і злом, красивим і потворним, велич духовних можливостей простої людини і тягар трагічних випробувань, що випадає завжди чомусь на її долю. Образ могутньої і велично спокійної Десни стає композиційним центром твору. Тут, як і в інших кіноповістях Довженка, природа змальовується живою, натхненною, чуйною до людських радощів і страждань: вона слугує ліричним акомпанементом до їхньої настроєвості, її пластичні картини проходять лейтмотивами світовідчуття маленького Сашка і водночас зрілих міркувань автора. Минуле у кіноповісті «Зачарована Десна» зображується з позицій сучасності. Сучасне «проєктується» з перспективою в майбутнє. Майбутнє ж виступає як ідеал, як мрія. Яскраві новели-спогади про дитинство підпорядковані високій меті: відтворити народний характер і показати процес народження художника.
Німецький мистецтвознавець Рольф Гебнер наголошував, що ліро-епічне світобачення Довженкової «Зачарованої Десни» відлунювалося у творчому зростанні генерації українських «шістдесятників» – І.Драча, Є.Гуцала, Г.Тютюнника, В.Шевчука. Український літературний критик, літературознавець Л.Новиченко зауважив, що це «найвидатніша в сучасній літературі розповідь про те, від яких духовно-поетичних “берегів” відчалюють народи – і разом із ними їхні художники – на переломі нової епохи, що вони беруть від свого історичного “дитинства” у майбутнє і що залишають у минулому».
За повістю «Зачарована Десна» 1964 року кінорежисер, асистент і дружина Олександра Довженка Юлія Солнцева зняла однойменний фільм. В інтерв’ю газеті «Деснянська правда» Ю. Солцева розповіла: «Зі мною приїхали головний кінооператор Олексій Темерин та художник Олександр Борисов. Об’їхали ми багато навколишніх сіл, пропливли по красуні-Десні, побували на старому її руслі, на лузі, де в Десну впадає Сейм. Одним словом – в усіх місцях, про які згадує у своїй повісті Довженко. І дійсно: яка неповторна чарівна краса! І нам зрозумілішими стають, як сказав сам автор, його “непереможне бажання… усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих…”». А також додала, що зйомки кіностудія «Мосфільм» розпочне навесні 1963 року в околицях Сосниці – на Загребеллі, у В’юнищах та інших місцях. Фільм буде кольоровим та широкоформатним.
До речі, фільм «Зачарована Десна» 1965 року було відмічено Спеціальним дипломом XIII Міжнародного кінофестивалю у Сан-Себастьяні.
Всесвітньовідомий Чарлі Чаплін знайшов для українця такі слова: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка».
Окремою книжкою повість «Зчарована Десна» вийшла у 1957 році, автор її вже не побачив.
Олександр Довженко помер у листопаді 1956 у віці 62 років. Поховали його на Новодівочому цвинтарі у Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в Ощадбанку було тільки 32 рублі. Траурна церемонія відбулася у Будинку літераторів. Співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. З України приїхала делегація, проте не було колишніх друзів, наприклад М. Бажана. Привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». На могилі написано по-російськи: «Умер в воскресенье». Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння».
Сам Довженко весь час тужив за Україною і у останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».
У 2006 році громадські кола України нарешті підняли питання перед владою про перенесення праху О. П. Довженка та його дружини в Україну, про можливість повернення архівів режисера (зокрема щоденники митця за волею його дружини закриті в архівах ще до 2009 року) та увічнення його пам'яті у державах, де він проживав. Питання наразі не вирішено, і, як висловився Ярослав Проць, член Спілки журналістів України, «Хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась».
«Серед багатьох талантів, які породжує щедра українська земля, Довженків – особливий. У ньому поєднався художник з будівничим, педагог з письменником, філософ із ботаніком і кінорежисером. Він знав багато і про все мав свою думку. Кинуте ним слово добрим посівом западало в серце слухачів. Давало сходи...» – писав вчений- лiтературознавець і кiнокритик О. Бабишкін. Міжнародна організація ЮНЕСКО відзначає всі його ювілеї.
Олександр Петрович Довженко належить до тих безсмертних довгожителів планети, які прописані у людських серцях навічно.
Відеоурок
Аудіокнига «Зачарована Десна»
Художній фільм «Зачарована Десна»
Справедливо зазначив український прозаїк, публіцист, критик С. Плачинда: «Великий талант кіномитця і письменника, новаторство в творчості, справжня, глибинна народність, незвичайна працездатність, непримиренність до зла, любов до природи і рідного народу, закоханість у Десну, Україну, Батьківщину, енциклопедизм, чесність, благородність і висока інтелігентність – усе це поставило Довженка в ряд найвидатніших митців і культурних діячів світу, зробило його класиком, носієм ідеалів добра й краси, взірцем письменника-громадянина».